Творчість читачів

Міський конкурс «Відгук на прочитану сучасну книгу»  Відгук  на прочитану книгу Анджели Нанетті  «Мій дідусь був черешнею» Учня 6-Б класу Івано-Франківської школи №28 Замулинського Віталія Івано-Франківськ 2017 рік     … якщо дерева дихають, то хто сказав, що вони не можуть сміятися? «Мій дідусь був черешнею» -      це дуже прониклива і в той же час сумна історія. Оповідь ведеться від імені хлопчика Антоніо, або як ласкаво називають його родичі, Тоніно. Хлопчик розповідає нам історію з свого дитинства. У Антоніо дві пари дідусів і бабусь, але татові батьки, хоч і живуть поруч, онуком особливо не цікавляться. Бабуся Антоніетта і дідусь Луїджі живуть з хлопчиком в одному будинку і відносяться до того типу родичів, які хоч і часто бачать онука, але спілкуються з ним дуже мало: "Як справи, зяблик? В садок йдеш?" А ось їх вічно гавкаючий, собака Флоппі затьмарив всіх інших членів сім'ї та вони його обожнюють.             Зовсім інша справа з маминими батьками. Дідусь Оттавіано і бабуся Теодолінда просто чудові люди і видно, як вони люблять онука.  Живуть вони в селі, люблять один одного, свою землю і всю домашніх тварин, але верховенство займає гуска Альфонсина, яка дуже розумна і витончена. Є ще у них особливе черешневе дерево, звуть його Феліче (в цій чудовій родині, навіть у вишні є ім'я) посаджене дідусем, коли народилася мама Тоніно. З цією черешнею пов'язано багато теплих спогадів, воно радує око і плодоносить чудовими на смак ягодами. Мені було дуже сумно, коли не стало бабусі Теодолінди. Ніхто не знає, як пояснити хлопчикові, що вона вже ніколи не повернеться. Як втішити дідуся, адже він позбувся важливої ​​частини свого життя і дуже сумує. Як же це страшно, втрачати найдорожчу людину і намагатися жити далі. У цій  надзвичайній книзі є дуже багато цінного і зворушливого. Мені дуже сподобались спогади маленького хлопчика Тоніно про дивовижного дідуся, який вчив онука мудрості, любові до всього живого і пошуку радості  у маленьких дрібницях. «Люди не вмирають, поки хтось їх любить» – вони перетворюються в те, що любили самі і залишаються з нами назавжди. Тому бабуся обов'язково стане гускою, а дідусь – черешнею. І інакше ніяк не може бути, адже гуси бабусі – це її скарби, а черешня дідуся – його життя. І якщо в це вірити, тоді ніщо і ніколи не зможе змусити тебе зневіритися. Адже «людина не вмирає, поки черешневі дерева продовжують жити для нього». *** Нанетті Анджела Італійська письменниця, відома насамперед як автор романів для хлопчиків. Народилася 8 листопада 1942 року у місті Будріо. Навчалася у школі та коледжі у Болоньї, здобула освіту за спеціальністю «Середньовічна історія». Кілька років викладала у середніх та старших класах  навчальних закладів міста Пескара. У 80-их роках почала письменницьку кар’єру. Дебютувала із книгою для дітей, які і стали ключовою темою її творчості. Найвідоміша книга «Мій дідусь був черешнею» перекладена 23  мовами. У 2003 році Анджела Нанетті отримала Національну премію Андерсена як найкраща письменниця Італії.  Почесний член Unione Nazionale Scrittori e Artisti Italiani. Конкурс на кращу публікацію про книгу і   бібліотеку.  Номінація «Книга в моєму житті» Ніч у бібліотеці  Андрійчук Люба Кожен день для роботи з книгами сюди приходять вчителі, молодші  школярі та старшокласники, щоб взяти новий журнал, прочитати цікаву книжку чи підготувати реферат - доторкнутися до скарбів друкованого слова. На стелажах і полицях можна знайти книги з найрізноманітніших дисциплін: технічних, гуманітарних і багатьох інших. Тому вже зранку читальний зал бібліотеки  заповнюють і діти, і дорослі. Цілий день чується шепіт, скрип ручок, шелест паперу, тихий сміх. Порожніє бібліотека тільки ближче до вечора. І настає повна тиша. Книги відпочивають. Якось, затримавшись у читальному залі, я подумала: «А чим живе бібліотека вночі, що буває тут, коли світло погашене і книги залишаються наодинці?» Напевно, вирішила я, вони живуть своїм особливим життям, можливо, говорять одна з одною, діляться своїми враженнями про події минулого дня. І переді мною постала дивна картина: одного тихого вечора дві книги, які стоять на полиці поряд, затіяли суперечку про те, хто з них є важливішою, потрібнішою, кориснішою.     Перша книга хвалилася своїй сусідці: «Я давно стою на цій полиці. У мене всередині дуже гарні картинки. Завдяки мені багато людей можуть використовувати поради з ведення домашнього господарства, вибрати необхідний рецепт для приготування якоїсь особливої страви. Я можу навчити читачів правильній поведінці за столом і ще дуже-дуже багато «чому». Я приваблива, красива. На моїх сторінках немає жодної цятки, жоден листочок  не загнутий.  А  ти, - говорила вона сусідці, -  хоч і недавно стоїш поруч зі мною, вся вже потерта, в тобі купа різних листочків-закладок, краї сторінок загнуті , навіть дивитися на тебе не хочеться!». Довго слухала її друга книга, все чекала, коли та висловиться. А потім тихенько промовила: «А я така неприваблива на вигляд і, як ти кажеш, затерта,  тому  що я буваю на полиці тільки ночами, а вдень мене забирають читачі. Вони знаходять на моїх сторінках багато цікавого, захоплюючого, відзначають олівцем те, що їм особливо важливе, часто гортають мене, буває, сперечаються про те, що у мені написано. Від частого використання відвідувачами бібліотеки я і стала такою непривабливою, але я пишаюся тим, що я для всіх необхідна! ».  «Можливо, ти і права, проте у кожної книги є свій читач» - відповіла сусідка… Перший промінь сонця впав на полицю, і книги замовкли в очікуванні нового дня і нових відвідувачів.  До кожної з них прийшли свої читачі, і кожна комусь у чомусь допомогла. Шкільній бібліотеці присвячується … Івасюк Вікторія              Є місце, де, здається, завмирає сам час, і все дихає спокоєм і умиротворенням - це бібліотека, невичерпне джерело знань.           Тут, з висоти стелажів, дивляться на нас мудрі і надзвичайно цікаві  книги. Я дуже люблю бібліотеку з її неповторно спокійною атмосферою, цією тихою напівтемрявою і шелестом сторінок. Саме це місце завжди асоціювалося у мене не тільки з наукою і навчанням, але ще й відпочинком, адже немає більш вірного і надійного супутника в житті, ніж хороша книга, що збагачує кругозір і дозволяє більш глибоко відчувати цей світ.    І навіть саме приміщення шкільної бібліотеки надзвичайно сильно впливає на настрій того, хто заходить сюди. Тут уже немає місця дитячим витівкам, і голос мимоволі стає тихішим, щоб не порушити цю чудову атмосферу самоти і величності невичерпної скарбниці людських знань.              Моя улюблена частина шкільної бібліотеки - читальний зал: подобається спостерігати за молодшими школярами, що схилилися над дитячими журналами і занурилися в їх цікавий зміст. Але через кілька хвилин  я і сама із задоволенням переношуся в чарівний світ книги, яка лежить переді мною, забуваючи про все на світі, і навіть про час який неймовірно стрімко пролітає.           У бібліотеці є своєрідна надійність, стабільність та відчуття вічності, яке впливає на настрій людини. І кожен, хто відчуває потяг до читання, бажання до нових знань, відчуває в душі цю гостинну атмосферу бібліотеки, яка широко відчиняє двері своїм читачам. Затишна зала нашої шкільної бібліотеки дозволяє увібрати більше знань і просто відпочити серед високих стелажів з нашими розумними, вірними і відданими друзями - книгами.    Щоразу, коли приходжу до бібліотеки, я відчуваю почуття благоговіння перед цими довгими  полицями книг, і мені здається, що не вистачить цілого життя, щоб встигнути прочитати їх. Однак, разом з тим, я розумію, що до цього потрібно прагнути, інакше життя стане обділене не тільки знаннями, але й почуттями, адже книга - це школа життя і пізнання людської натури, емоцій і переживань.  А улюблена книга - це те, що ми запам'ятаємо і ніколи більше не забудемо, якщо тільки не знайдемо книгу, яку полюбимо більше ніж ту, першу, незабутню, найцікавішу книгу, прочитану ще в дитинстві.        Для когось читання книг - нудне заняття, а для когось захоплююче  хобі.  Але так чи інакше: книги читати потрібно всім!