30 липня
Міжнародний день дружби
30 липня відзначається одне з наймолодших свят в календарі – Міжнародний день дружби.Міжнародний день дружби (International Day of Friendship), встановлений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 65/275 від 3 травня 2011 року, відзначається щорічно 30 липня. У 2020 році це свято відзначає свій десятирічний ювілей. Передумовою виникнення нової дати, Міжнародного дня дружби, стали Декларація та Програма дій в галузі культури миру та міжнародного десятиріччя культури миру та ненасильства, що охоплюють період з 2001-го по 2010-й роки. Підводячи підсумки цієї широкомасштабної акції, ООН - на своїй 65-й сесії у квітні 2011 року - запропонувала обрати відповідний день в календарі – 30 липня, і тоді ж державам та міжнародним організаціям зосередитися на проведенні різного роду заходів, спрямованих на розвиток діалогу і взаєморозуміння між країнами. Людству було запропоновано згадати про те, що всі ми, незалежно від раси, статі, релігії, - єдина родина на нашій єдиній планеті.Поети й письменники теж товаришували)
Сторінка автора: https://www.facebook.com/olena.gvozdikova?ref=gs&dti=2143084629077287&hc_location=group_dialog
Всеволод Нестайко - класик сучасної української дитячої літератури
30 липня
Міжнародний день дружби
30 липня відзначається одне з наймолодших свят в календарі – Міжнародний день дружби.Міжнародний день дружби (International Day of Friendship), встановлений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 65/275 від 3 травня 2011 року, відзначається щорічно 30 липня. У 2020 році це свято відзначає свій десятирічний ювілей. Передумовою виникнення нової дати, Міжнародного дня дружби, стали Декларація та Програма дій в галузі культури миру та міжнародного десятиріччя культури миру та ненасильства, що охоплюють період з 2001-го по 2010-й роки. Підводячи підсумки цієї широкомасштабної акції, ООН - на своїй 65-й сесії у квітні 2011 року - запропонувала обрати відповідний день в календарі – 30 липня, і тоді ж державам та міжнародним організаціям зосередитися на проведенні різного роду заходів, спрямованих на розвиток діалогу і взаєморозуміння між країнами. Людству було запропоновано згадати про те, що всі ми, незалежно від раси, статі, релігії, - єдина родина на нашій єдиній планеті.Поети й письменники теж товаришували)
Сторінка автора: https://www.facebook.com/olena.gvozdikova?ref=gs&dti=2143084629077287&hc_location=group_dialog
Поети й письменники теж товаришували)
Сторінка автора: https://www.facebook.com/olena.gvozdikova?ref=gs&dti=2143084629077287&hc_location=group_dialog
Всеволод Нестайко - класик сучасної української дитячої літератури
Всеволод Нестайко - автор, чиї твори для дітей увійшли до золотого фонду дитячої літератури. Вони видавалися 136 разів багатьма мовами світу, в незалежній Україні - 53 видання. Загальний наклад - понад 2 млн. примірників. Його трилогія «Тореадори із Васюківки» внесена до Почесного списку ім. Андерсена як один з найвидатніших творів світової літератури для дітей.
Дуже повчальна казочка Всеволода Нестайка про братів-близнят, які захотіли стати козенятами, щоб бавитися досхочу, і "на свою голову" зустріли чарівника, який доправив їх у вигляді козенят у свою чарівну країну... Що з того всього вийшло - читайте...
Казкова повість від Всеволода Нестайка: "В Країні сонячних зайчиків"
"
Повість-казка "Чарівне дзеркальце або Незнайомка з Країни сонячних зайчиків" (Всеволод Нестайко)
"
Всеволод Нестайко, повість-казка "В країні місячних зайчиків"
"
Котька давно мріяв про цікаві пригоди. Але пригоди, які чекали його на базі відпочинку «Бережок», йому й не снилися… "Котька - неголовний герой цієї книжки. Такі, як він, не бувають головними героями. Такі, як він, - це маси. Таких тисячі і мільйони… І не відмінник, і не двієчник. І не бешкетник, але й не тихоня. Як усі бігають на перерві по коридору, то й він бігає. Як усі галасують, то й він галасує. Як усі мовчать, то й він мовчить..." (Всеволод Нестайко)
Коротенька розповідь від Всеволода Нестайка про пригоди комарика Зюзі:
Цей пригодницький роман Всеволода Нестайка побачив світ 1982 року. Автор розповідає про київське шкільне життя вчорашнього сільського хлопчика Стьопи Наливайка, про його друзів із 6-Б та про його фантастичні мандри в минуле і майбутнє за допомогою старшого друга Чака, старого клоуна і чаклуна. Завдяки Стьопі та невгамовному духові козацьких пращурів, що живе в його душі, читач має змогу побачити Київ і киян у різні історичні епохи, починаючи від часів Ярослава Мудрого і закінчуючи XX століттям.
Важко знайти в нашій літературі щось настільки веселе, талановите й дотепне, як ця неперевершена книга Всеволода Нестайка, якого часто називають Гоголем сучасної української дитячої літератури. Недаремно «Тореадори з Васюківки» перекладено двадцятьма мовами і внесено до Особливо Почесного списку Андерсена як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей.
ОЛЕКСАНДРІЙСЬКА БІБЛІОТЕКА: КОЛЕКЦІЯ ВІКОВОЇ МУДРОСТІ
Дуже повчальна казочка Всеволода Нестайка про братів-близнят, які захотіли стати козенятами, щоб бавитися досхочу, і "на свою голову" зустріли чарівника, який доправив їх у вигляді козенят у свою чарівну країну... Що з того всього вийшло - читайте...
Казкова повість від Всеволода Нестайка: "В Країні сонячних зайчиків"
"
Повість-казка "Чарівне дзеркальце або Незнайомка з Країни сонячних зайчиків" (Всеволод Нестайко)
"
Всеволод Нестайко, повість-казка "В країні місячних зайчиків"
"
Важко знайти в нашій літературі щось настільки веселе, талановите й дотепне, як ця неперевершена книга Всеволода Нестайка, якого часто називають Гоголем сучасної української дитячої літератури. Недаремно «Тореадори з Васюківки» перекладено двадцятьма мовами і внесено до Особливо Почесного списку Андерсена як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей.
ОЛЕКСАНДРІЙСЬКА БІБЛІОТЕКА: КОЛЕКЦІЯ ВІКОВОЇ МУДРОСТІ
Ті, хто захоплювався єгипетською культурою або, як мінімум, цікавився нею, напевно знають про Олександрійську бібліотеку. Bibliotheca Alexandrina, як її іменували в Стародавньому Єгипті, збирала і збирає найбільші розуми сучасності, і є одним зі світових центрів наукового паломництва.
Оригінальну будівлю, на жаль, було зруйновано, але міжнародна організація ЮНЕСКО не змогла допустити повної втрати будівлі, де зберігаються віхи вікової історії, тому було прийнято рішення зробити його реконструкцію. Вже в 2002 році світ побачив нову будівлю Олександрійської бібліотеки. Проект ЮНЕСКО був підтриманий Єгиптом, Європою і багатьма арабськими державами. Реконструкція бібліотеки проходила за проектом норвезьких архітекторів і тривала цілих 7 років.
Авангардна будівля Олександрійської бібліотеки виглядає принципово по-новому. Споруда у багатьох асоціюється з гігантським барабаном, алюмінієво-скляний дах якого порівнянний за розміром з двома футбольними полями. Пару слів варто сказати і про зовнішній стіни бібліотеки, на якій висічені багато давніх і сучасних алфавітів.
Що стосується інтер’єру, то більшу його частину займає величезний читальний зал, для якого адміністрація купила картини. Книжкове сховище, де перебуває більше 8000000 томів, розміщено в підземній частині бібліотеки.
А ось як поява, так і зникнення цієї величної бібліотеки все покрито таємницями. Відомо тільки те, що з Олександрійської бібліотекою суперничали інші наукові центри того часу, а зокрема бібліотека в Пергамі.
Але той обсяг матеріалів, який зберігався в Олександрійській бібліотеці (700000 папірусних сувоїв), був просто недосяжним для інших “наукових центрів” того часу. Існують розповіді, що правителі Єгипту бажали поповнити свою колекцію за будь-яку ціну: вони навіть відправляли воїнів на прибулі кораблі, щоб ті обшукали їх на присутність нових рукописів.
Ті, хто захоплювався єгипетською культурою або, як мінімум, цікавився нею, напевно знають про Олександрійську бібліотеку. Bibliotheca Alexandrina, як її іменували в Стародавньому Єгипті, збирала і збирає найбільші розуми сучасності, і є одним зі світових центрів наукового паломництва.
Батько Солярису
Кажуть, веселі люди народжуються в понеділок. Саме в понеділок, 12 вересня 1921 року, у Львові (вул. Лепкого, 4) народився Станіслав Лем, відомий польський письменник-фантаст єврейського походження, автор романів-попереджень.
Лем – слово, найчастіше вживане лемками (лемківське прізвище?); шведською «лем» означает лімб; у більшості європейських мов «LEM» – Lunar Excursion Module), але не варто тішитися, ніби Станіслав Лем – лемко; ні, він завжди тримався українців на дистанції.
Його батько був заможним і відомим лікарем.
«У чотири роки я навчився писати. Толком, правда, цим умінням скористатися не міг. Перший лист, який я написав батькові зі Сколе, куди їздив зі своєю мамою, являв невеликий опис моїх пригод у справжньому сільському туалеті. Так, тому — з діркою в дерев’яній підлозі. Дещо я, правда, не згадував. У ту саму дірку я викинув зв’язку ключів нашого хазяїна…» («Станіслав Лем про себе») З 1932 учився у II чоловічій гімназії. Юний Станіслав Лем був одним із гімназійних учнів професора Мирона Зарицького, батька Катрусі Зарицької, тестя Михайла Сороки. У книзі «Високий Замок» всесвітньо відомий фантаст написав у про свого вчителя.
У 1939 отримав атестат про середню освіту. У 1939-1941 учився у Львівському медичному інституті, у який «попав випадково, бо спочатку складав екзамен на політехніку, яку вважав цікавішою. Екзамен склав успішно, але, як представник «неправильного соціального класу» (батько —ларинголог, тобто буржуа) мене не прийняли… Скориставшись зв’язками батька, за допомогою відомого біохіміка професора Парнаса, Станіслав влаштувався у Львівський медінститут «вивчати медицину, без найменшого ентузіазму з мого боку» («Станіслав Лем про себе»).
За німецької окупації Лем працював помічником механіка та зварювальником у гаражах фірми, що займалася переробкою сировини: розрізав кисневим апаратом на брухт підбиті танки.
З 1946 р. Львів перестав належати Польщі, тому Лем, у рамках акції репатріації, переїхав до Кракова, де продовжив вивчати медицину в Ягеллонському університеті. Станіслав Лем отримав сертифікат про завершення медичної освіти, але відмовився складати випускні екзамени, щоб уникнути кар’єри військового лікаря. Перші його твори були опубліковані в 1946 р. У 1953 р. одружився з рентгенологом.
Критики знаходили у творах Станіслава Лема асоціації з реальністю, тому його неодноразово виключали зі Спілки письменників, а на захист ставала близька подруга Ірина Вільде. Дії автобіографічних романів «Незагублений час» (1955 рік) та «Високий замок» (1966 рік) відбуваються у Львові, де автор прожив 24 роки.
Йому належить близько 9000 неологізм, один із них – слово Солярис (1961 рік), тобто – Мислячий океан.
Станіслав Лем удостоєний найвищої нагороди Польщі – ордену Білого Орла.
Станіслав Лем помер 27 березня 2006 р. у Кракові, в клініці кардіохірургії Ягеллонського університету на 85-му році життя.
За матеріалами uahistory.com/topics/famous_people
Кажуть, веселі люди народжуються в понеділок. Саме в понеділок, 12 вересня 1921 року, у Львові (вул. Лепкого, 4) народився Станіслав Лем, відомий польський письменник-фантаст єврейського походження, автор романів-попереджень.
Лем – слово, найчастіше вживане лемками (лемківське прізвище?); шведською «лем» означает лімб; у більшості європейських мов «LEM» – Lunar Excursion Module), але не варто тішитися, ніби Станіслав Лем – лемко; ні, він завжди тримався українців на дистанції.
Його батько був заможним і відомим лікарем.
«У чотири роки я навчився писати. Толком, правда, цим умінням скористатися не міг. Перший лист, який я написав батькові зі Сколе, куди їздив зі своєю мамою, являв невеликий опис моїх пригод у справжньому сільському туалеті. Так, тому — з діркою в дерев’яній підлозі. Дещо я, правда, не згадував. У ту саму дірку я викинув зв’язку ключів нашого хазяїна…» («Станіслав Лем про себе») З 1932 учився у II чоловічій гімназії. Юний Станіслав Лем був одним із гімназійних учнів професора Мирона Зарицького, батька Катрусі Зарицької, тестя Михайла Сороки. У книзі «Високий Замок» всесвітньо відомий фантаст написав у про свого вчителя.
У 1939 отримав атестат про середню освіту. У 1939-1941 учився у Львівському медичному інституті, у який «попав випадково, бо спочатку складав екзамен на політехніку, яку вважав цікавішою. Екзамен склав успішно, але, як представник «неправильного соціального класу» (батько —ларинголог, тобто буржуа) мене не прийняли… Скориставшись зв’язками батька, за допомогою відомого біохіміка професора Парнаса, Станіслав влаштувався у Львівський медінститут «вивчати медицину, без найменшого ентузіазму з мого боку» («Станіслав Лем про себе»).
За німецької окупації Лем працював помічником механіка та зварювальником у гаражах фірми, що займалася переробкою сировини: розрізав кисневим апаратом на брухт підбиті танки.
З 1946 р. Львів перестав належати Польщі, тому Лем, у рамках акції репатріації, переїхав до Кракова, де продовжив вивчати медицину в Ягеллонському університеті. Станіслав Лем отримав сертифікат про завершення медичної освіти, але відмовився складати випускні екзамени, щоб уникнути кар’єри військового лікаря. Перші його твори були опубліковані в 1946 р. У 1953 р. одружився з рентгенологом.
Критики знаходили у творах Станіслава Лема асоціації з реальністю, тому його неодноразово виключали зі Спілки письменників, а на захист ставала близька подруга Ірина Вільде. Дії автобіографічних романів «Незагублений час» (1955 рік) та «Високий замок» (1966 рік) відбуваються у Львові, де автор прожив 24 роки.
Йому належить близько 9000 неологізм, один із них – слово Солярис (1961 рік), тобто – Мислячий океан.
Станіслав Лем удостоєний найвищої нагороди Польщі – ордену Білого Орла.
Станіслав Лем помер 27 березня 2006 р. у Кракові, в клініці кардіохірургії Ягеллонського університету на 85-му році життя.
За матеріалами uahistory.com/topics/famous_people
Ні кохання, ні дружби не зазнала Ольга Франко
Ольга Хоружинська народилися 10 квітня 1864 р. у с. Бірки на Харківщині в родині поміщика, члена Київської Громади, нащадка старовинного козацького шляхетського роду. Родина була заможною, тому шити-варити-прати дівчину ніхто не навчав. Нащо воно? Ольга здобула прекрасну освіту: закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, вищі жіночі курси в Києві. Досконало володіла англійською, французькою, німецькою, російською мовами. Як писала її донька Анна, була «очитана».
Дівчина мала мету: прислужитися Україні своїми знаннями та статками. Обидві сестри Ольги Хоружинської були одружені з членами Київської Громади. Сестра Антоніна була дружиною Єлисея Трегубова, викладача у колегії Ґалаґана. Жили вони поряд із колегією, тому у їхньому домі зупинявся Іван Франко. Коли 29-річний львівський гість побачив миловидну 21-річну Ольгу і почув, що вона – спадкоємиця двох дуже не бідних дідів-генералів, він задумався про шлюб. Іван Якович почав листуватися з Ольгою, і листовно посватався до неї і обставив їхній шлюб, як єднання Сходу та Заходу.
У травні 1886 р. Франко приїхав одружуватися, але цій події геній не надавав значення. Так, у Павлівській церкві Колегії Галагана зібралися гості, наречена, весільні «бояри», священик, молодого не було. Виявилося, що серед книжок Трегубова він знайшов цікавий стародавній вірш і, забувши про все, всівся його переписувати! Тільки наполегливі вмовляння друзів примусили письменника відкласти цю справу і нарядитися у весільний сюртук.
Молодята, не затримуючись у Києві, відразу ж відбули до Львова.
Рудий, сутулуватий, не дуже уважний до неї молодий був Ользі не до душі, крім того вона знала про особливе ставлення Франка до процесу кохання, про його коханок. Розуміла, що ніколи не стане для чоловіка ні музою, ні джерелом натхнення, але ж вона стане другом генієві, допоможе матеріально й морально. З високою думою, що шлюб – уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України – Ольга зав’язала собі світ.
Вона зірок не діставала з неба,
Долала мовчки галицький узвіз.
Молила тихо, щоб велось, як треба,
Опліч з Франком впрягалася у віз…
Тож як жилося їй, яка була вона,
Коли підбилась слава височенько?
Проста і смертна – завше як жона.
Світило князя – князя – місяченька.
Як писала сестра Ольги: «Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові «вдома жилося добре».
На новому місці Ольгу очікувала роль донора: весь посаг у 500 тисяч золотих рублів вона витратила на Франка. Оплачувала видання заснованого Франком журналу «Життє і слово», власним коштом опублікувала книжку Франка «В поті чола», збірку «З вершин і низин». Ольга Франко писала статті, робила переклади з іноземних мов; допомагала чоловікові в літературній праці: вони разом збирали казки, легенди.
Ольга навчила чоловіка вільному володінню французькою; спонукала Франка записатися до Чернівецького університету і він здобув вищу освіту. Завдяки її віну Іван Якович поїхав до Відня, де написав та захистив дисертацію. Франко отримав диплом доктора філософії, але не зміг влаштуватися на роботу: до Львівського університету його не бажали приймати, а платну посаду голови НТШ перехопив Михайло Грушевський. Франко ж л
Скоро Ольга стала доброю матір’ю трьох хлопців (Андрій, Петро, Тарас) і дочки Анни. Жінка взялася будувати двоповерховий дім, але не мала досвіду керування хитрими майстрами, тому у будинку тільки одна кімната опалювалася, в інших – жити було неможливо. Поки у неї були гроші, він спромагався кинути кілька слів: «Я маю викиди совісті, — зізнавався Іван Якович, — сиджу тут у теплих бібліотеках, а ти мучишся з дітьми, що хворіють». Дійсно, будинок без господаря – це постійний холод, протяги, дах, що протікає – це хвороби; а матері краще самій хворіти, ніж хворобу дитини пережити. У Франка виробилася звичка мати щоденну каву з 2 до 3 години у «Монополії»; легкий суп із грибами – на обід.
Коштів Ольги Федорівни вистачало на пристойне життя родини, на прислугу. Іван Якович не займався господарчими справами, навпаки він «захворів» придбанням, поповненням своєї бібліотеки першодруками, мав 15 тисяч книг, хоч знав, що продавець «пасеться» в бібліотеці Андрея Шептицького. Молода жінка благала чоловіка не витрачатися на раритети, але Франка це тільки розпалювало. Ольга віддала своє життя чоловікові, родині, але існувала в крижаній самоті.
Коли гроші Ольги закінчилися, біда обступила родину: матеріальні нестатки, хатні злидні, щоденні турботи. Ольга не була приучена до домашньої роботи, до раціонального ведення господарства; а порадитися було ні з ким, ні до кого було серцем притулитися. Вона розуміла, що Львів прихильний для грошовитих гостей, львів’яни ж негативно ставилися до самого Франка, особливо після його хвороби. Не раз закидали його камінням, під вікнами спалювали його опудало… Добра, щира, співчутлива Ольга була вражена, що її перетворили на мішень: позаочі львів’яни презирливо називали «москалька», «схизматичка», «Франчиха», кипіли ненавистю до неї. Дуже вороже, ревниво ставився до неї Михайло Павлик… Те, що до неї ставилися гірше, ніж до Франка, що ніхто не ставився до неї по-людськи, зломило нещасну жінку.
Єдиною гаванню міг бути чоловік, але Іван Франко «не серцем її вибирав і одружився з нею не з любові», ніколи не сказав, не написав їй того, що писав Ользі Рошкевич, Юзефі Дзвоновській, Целіні Зигмунтовській (Журовській). Кохання до Целіни перемучило його десять років. Не могла Ольга стерти з пам’яті, як Іван Якович повів її на пошту до Целіни. Франко тоді втратив зір, тому попросив дружину роздивитися кохану жінку й описати її вроду, одяг. Звісно, вона переживала, коли він їздив до Перемишля на побачення з Еліною, витрачав на коханку великі гроші. Навіть у смерті 26-річного сина Андрія, який згас на її руках, Ольга звинувачувала зальоти чоловіка. Якось у Франка вирвалися слова: «Каже жінка моя, що мала багато партій до вибору, але чого та доля мене чекала, чому то іншому не припало?» Наслідком такого життя були сухоти, нервове перенапруження, і цілковитий психічний розлад. З цього часу психіатрична лікарня стала її домівкою.
У 1913 році, коли відзначався 40-річний ювілей літературної праці, світове українство зібрало 27 тисяч австрійських крон. За них можна було купити великий теплий маєток, але кошти поклали в банк Степана Федака «Дністер», із цього рахунку якісь дивіденди виплачували Франкові. Чомусь під час Першої світової війни тільки Франковий внесок пропав. Жодної копійки не пішло ні на родину, ні на видання його творів. Може, ці гроші пішли до чужої кишені?
Коли Целіна овдовіла, вона разом із сином Здіславом та донькою Софією повернулася до Львова, часто міняла помешкання, просила у Франка допомоги, коли сина виганяли з гімназії, брала у Івана Яковича гроші. Ключі від своєї хати у Львові він залишив Целіні, котра письмово звітувалася про господарство. Двічі, у 1912 та 1914 рр. Франко разом із Здісем їздив відпочивати, а за хворою Ольгою у цей час доглядала Целіна.
На початку Першої світової Франко писав: «Сини оба при війську, Тарас кадетом, тепер на Угорщині, а Петро лейтенантом тепер у ровах недалеко Підгаєць, Гандзя як поїхала літом 1914 року до Києва, так і досі не вернула.»
У грудні 1914 р. поет привів Целіну з дітьми у свій будинок. Дружині пояснив, що це економка. До червня 1915 р. родина коханки жила в домі Франка на повному його утриманні, а дружину з дня Св. Миколая помістив у Кульпаркові в божевільні.
Поет помер у позиченій вишитій сорочці та старенькому вбранні. Поховали його в чужій гробниці.
Ольга Франко пережила чоловіка на 25 років, вона тулилася в своєму будинку у Львові, де містився музей поета. Целіна ж полюбила виступи на конференціях, різного роду зустрічі. Вона не тільки відвідувала музей, а й гостювала у вдови, доводячи бідну до божевілля.
У 1940 р. до депутата Верховної Ради УРСР Петра Франка прийшла старенька Целіна Зигмунтовська з дочкою просити помочі. Вона просила у радянської влади новий будиночок у Брюховичах. Син Франка не зміг їй відмовити. Навесні 1941 р. у Брюховичах померла 85-річна паралізована Целіна Зигмунтовська.
Ясним промінчиком для самотньої, згорьованої Ольги Хоружинської були відвідини сина Петра, з яким вони і зовні, і характером були подібні. У червні 1941-го совєти знищили Петра, лишився один Тарас.
17 липня 1941 р. на чужині відмучилася Ольга Хоружинська-Франко, її прах притулили у закапелку чоловікового меморіалу. І сьогодні її поховання скромно паркується під тінню пам'ятника Франкові.
Перша калина Івана Франка
Ольга Хоружинська народилися 10 квітня 1864 р. у с. Бірки на Харківщині в родині поміщика, члена Київської Громади, нащадка старовинного козацького шляхетського роду. Родина була заможною, тому шити-варити-прати дівчину ніхто не навчав. Нащо воно? Ольга здобула прекрасну освіту: закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, вищі жіночі курси в Києві. Досконало володіла англійською, французькою, німецькою, російською мовами. Як писала її донька Анна, була «очитана».
Дівчина мала мету: прислужитися Україні своїми знаннями та статками. Обидві сестри Ольги Хоружинської були одружені з членами Київської Громади. Сестра Антоніна була дружиною Єлисея Трегубова, викладача у колегії Ґалаґана. Жили вони поряд із колегією, тому у їхньому домі зупинявся Іван Франко. Коли 29-річний львівський гість побачив миловидну 21-річну Ольгу і почув, що вона – спадкоємиця двох дуже не бідних дідів-генералів, він задумався про шлюб. Іван Якович почав листуватися з Ольгою, і листовно посватався до неї і обставив їхній шлюб, як єднання Сходу та Заходу.
У травні 1886 р. Франко приїхав одружуватися, але цій події геній не надавав значення. Так, у Павлівській церкві Колегії Галагана зібралися гості, наречена, весільні «бояри», священик, молодого не було. Виявилося, що серед книжок Трегубова він знайшов цікавий стародавній вірш і, забувши про все, всівся його переписувати! Тільки наполегливі вмовляння друзів примусили письменника відкласти цю справу і нарядитися у весільний сюртук.
Молодята, не затримуючись у Києві, відразу ж відбули до Львова.
Рудий, сутулуватий, не дуже уважний до неї молодий був Ользі не до душі, крім того вона знала про особливе ставлення Франка до процесу кохання, про його коханок. Розуміла, що ніколи не стане для чоловіка ні музою, ні джерелом натхнення, але ж вона стане другом генієві, допоможе матеріально й морально. З високою думою, що шлюб – уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України – Ольга зав’язала собі світ.
Вона зірок не діставала з неба,
Долала мовчки галицький узвіз.
Молила тихо, щоб велось, як треба,
Опліч з Франком впрягалася у віз…
Тож як жилося їй, яка була вона,
Коли підбилась слава височенько?
Проста і смертна – завше як жона.
Світило князя – князя – місяченька.
Як писала сестра Ольги: «Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові «вдома жилося добре».
На новому місці Ольгу очікувала роль донора: весь посаг у 500 тисяч золотих рублів вона витратила на Франка. Оплачувала видання заснованого Франком журналу «Життє і слово», власним коштом опублікувала книжку Франка «В поті чола», збірку «З вершин і низин». Ольга Франко писала статті, робила переклади з іноземних мов; допомагала чоловікові в літературній праці: вони разом збирали казки, легенди.
Ольга навчила чоловіка вільному володінню французькою; спонукала Франка записатися до Чернівецького університету і він здобув вищу освіту. Завдяки її віну Іван Якович поїхав до Відня, де написав та захистив дисертацію. Франко отримав диплом доктора філософії, але не зміг влаштуватися на роботу: до Львівського університету його не бажали приймати, а платну посаду голови НТШ перехопив Михайло Грушевський. Франко ж л
Скоро Ольга стала доброю матір’ю трьох хлопців (Андрій, Петро, Тарас) і дочки Анни. Жінка взялася будувати двоповерховий дім, але не мала досвіду керування хитрими майстрами, тому у будинку тільки одна кімната опалювалася, в інших – жити було неможливо. Поки у неї були гроші, він спромагався кинути кілька слів: «Я маю викиди совісті, — зізнавався Іван Якович, — сиджу тут у теплих бібліотеках, а ти мучишся з дітьми, що хворіють». Дійсно, будинок без господаря – це постійний холод, протяги, дах, що протікає – це хвороби; а матері краще самій хворіти, ніж хворобу дитини пережити. У Франка виробилася звичка мати щоденну каву з 2 до 3 години у «Монополії»; легкий суп із грибами – на обід.
Коштів Ольги Федорівни вистачало на пристойне життя родини, на прислугу. Іван Якович не займався господарчими справами, навпаки він «захворів» придбанням, поповненням своєї бібліотеки першодруками, мав 15 тисяч книг, хоч знав, що продавець «пасеться» в бібліотеці Андрея Шептицького. Молода жінка благала чоловіка не витрачатися на раритети, але Франка це тільки розпалювало. Ольга віддала своє життя чоловікові, родині, але існувала в крижаній самоті.
Коли гроші Ольги закінчилися, біда обступила родину: матеріальні нестатки, хатні злидні, щоденні турботи. Ольга не була приучена до домашньої роботи, до раціонального ведення господарства; а порадитися було ні з ким, ні до кого було серцем притулитися. Вона розуміла, що Львів прихильний для грошовитих гостей, львів’яни ж негативно ставилися до самого Франка, особливо після його хвороби. Не раз закидали його камінням, під вікнами спалювали його опудало… Добра, щира, співчутлива Ольга була вражена, що її перетворили на мішень: позаочі львів’яни презирливо називали «москалька», «схизматичка», «Франчиха», кипіли ненавистю до неї. Дуже вороже, ревниво ставився до неї Михайло Павлик… Те, що до неї ставилися гірше, ніж до Франка, що ніхто не ставився до неї по-людськи, зломило нещасну жінку.
Єдиною гаванню міг бути чоловік, але Іван Франко «не серцем її вибирав і одружився з нею не з любові», ніколи не сказав, не написав їй того, що писав Ользі Рошкевич, Юзефі Дзвоновській, Целіні Зигмунтовській (Журовській). Кохання до Целіни перемучило його десять років. Не могла Ольга стерти з пам’яті, як Іван Якович повів її на пошту до Целіни. Франко тоді втратив зір, тому попросив дружину роздивитися кохану жінку й описати її вроду, одяг. Звісно, вона переживала, коли він їздив до Перемишля на побачення з Еліною, витрачав на коханку великі гроші. Навіть у смерті 26-річного сина Андрія, який згас на її руках, Ольга звинувачувала зальоти чоловіка. Якось у Франка вирвалися слова: «Каже жінка моя, що мала багато партій до вибору, але чого та доля мене чекала, чому то іншому не припало?» Наслідком такого життя були сухоти, нервове перенапруження, і цілковитий психічний розлад. З цього часу психіатрична лікарня стала її домівкою.
У 1913 році, коли відзначався 40-річний ювілей літературної праці, світове українство зібрало 27 тисяч австрійських крон. За них можна було купити великий теплий маєток, але кошти поклали в банк Степана Федака «Дністер», із цього рахунку якісь дивіденди виплачували Франкові. Чомусь під час Першої світової війни тільки Франковий внесок пропав. Жодної копійки не пішло ні на родину, ні на видання його творів. Може, ці гроші пішли до чужої кишені?
Коли Целіна овдовіла, вона разом із сином Здіславом та донькою Софією повернулася до Львова, часто міняла помешкання, просила у Франка допомоги, коли сина виганяли з гімназії, брала у Івана Яковича гроші. Ключі від своєї хати у Львові він залишив Целіні, котра письмово звітувалася про господарство. Двічі, у 1912 та 1914 рр. Франко разом із Здісем їздив відпочивати, а за хворою Ольгою у цей час доглядала Целіна.
На початку Першої світової Франко писав: «Сини оба при війську, Тарас кадетом, тепер на Угорщині, а Петро лейтенантом тепер у ровах недалеко Підгаєць, Гандзя як поїхала літом 1914 року до Києва, так і досі не вернула.»
У грудні 1914 р. поет привів Целіну з дітьми у свій будинок. Дружині пояснив, що це економка. До червня 1915 р. родина коханки жила в домі Франка на повному його утриманні, а дружину з дня Св. Миколая помістив у Кульпаркові в божевільні.
Поет помер у позиченій вишитій сорочці та старенькому вбранні. Поховали його в чужій гробниці.
Ольга Франко пережила чоловіка на 25 років, вона тулилася в своєму будинку у Львові, де містився музей поета. Целіна ж полюбила виступи на конференціях, різного роду зустрічі. Вона не тільки відвідувала музей, а й гостювала у вдови, доводячи бідну до божевілля.
У 1940 р. до депутата Верховної Ради УРСР Петра Франка прийшла старенька Целіна Зигмунтовська з дочкою просити помочі. Вона просила у радянської влади новий будиночок у Брюховичах. Син Франка не зміг їй відмовити. Навесні 1941 р. у Брюховичах померла 85-річна паралізована Целіна Зигмунтовська.
Ясним промінчиком для самотньої, згорьованої Ольги Хоружинської були відвідини сина Петра, з яким вони і зовні, і характером були подібні. У червні 1941-го совєти знищили Петра, лишився один Тарас.
17 липня 1941 р. на чужині відмучилася Ольга Хоружинська-Франко, її прах притулили у закапелку чоловікового меморіалу. І сьогодні її поховання скромно паркується під тінню пам'ятника Франкові.
Перша калина Івана Франка
Дівчина мрій І. Франка з’явилася на світ 11 лютого 1857 р. у бойківському селі Лолин, на Станіславівщині. Батько – сільський священик, мати – ґаздиня. Своєї хати родина не мала, жили у купленій на кошти громади. Чотири роки підряд бузько приносив їм дітей, чергуючи: дочку – синочка.
Брат Ольги Ярослав учився в гімназії, але навчання давалося важко, тому для третьокласника Ярика батько мусив найняти репетитора та вихователя. Найкращі оцінки та характеристики мав вундеркінд – семикласник Іван Франко, тому о.Михайло звернувся до Івана. Так хлопці познайомилися й подружилися, а за свою роботу Іван відмовився брати гроші. Тоді Ярик подарував Іванові костюм і запросив друга у Лолин на канікули. Ольжина сестра Михайлина описала перебування Франка в Лолині: « Вразило мене його вбрання; і так, як нині, ще бачу його в чорнім довгім сюртуці, в кряцястих штанях, в чоботях з довгими халявами, а від того вбрання відбивав чорний м’який капелюх з широкими крисами. Ще мене дуже вразила на плечі палиця з пакунком в кряцастій хустці. Уявила собі, що він дуже бідний». Михайлина була обурена відсутністю манер у «селюка» Франка, навіть тим, що він поглинув стільки першої страви, що нікуди було пхати друге.
Вперше Франко відпочивав: він займався улюбленими справами – ловив рибу та геніально знаходив гриби. У Лолині він зустрів Ольгу – своє перше омріяне кохання.
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розквітлий свіжо чай.
Ольга та Іван багато часу були разом. Дівчину вабили мудрі очі юнака, його розум, делікатність поведінки. А він їй писав: «кохана Ольдзю, моє серце», «Раз жити і раз кохати — таке моє серце», «я тебе люблю… Я ж, як сама знаєш, люблю тебе першу в житті, пізнаючи й люблячи тебе, я пізнав женщину перший раз…». «Пані не піймуть, як часто я згадую Ваш дім і тії дні, котрі я у Вас перебував».
Врешті – решт після двох років знайомства «згораючий від кохання» І.Франко попросив Ольгу стати його нареченою. І Ольга прихопилася готувати весільний подарунок – збирати весільні пісні й обряди в селі Лолин (пізніше опрацьовані Франком і опубліковані під назвою «Obrzędy і pieśni weselne ludu ruskiego we wsi Lolinie, pow. Stryjskiego» у «Zbiór wiadomości do antropologji krajowej»).
Звернувся юнак і до батьків із офіційним сватанням, отримав їхню згоду. Однак до офіційних заручин не дійшло. Студента другого курсу філософського факультету Львівського університету Івана Франка заарештували за участь у таємній соціалістичній організації. У сім’ї Рошкевичів зробили обшук. Ольга встигла заховати деякі листи та книжки на пасіці, а поки арештованого тримали у буцегарні, Ярик був зв’язковим закоханих: потихеньку носив записки та передачі.
Важкий на руку та слово, деспотичний, «безвзглядний» о. Михайло зрозумів, що всякі стосунки з ув’язненим зашкодять його власній кар’єрі та родині, тому заборонив дочці навіть думати про Франка. Проте закохані ще зустрічалися в лісі за селом. Ольга йшла й в’язала на деревах стрічки, щоб Іван знав, куди іти. Розлука викликала вибух Франкових почуттів: «Люблю тебе, тільки не так, як давніше, а сто раз сильніше, сто раз глибше, щиріше, сердечніше, відколи знаю, що й ти скомпрометована, як я, що й ти терпиш» (початок червня 1879-го).
Як то воно було дівчині у селі, де язики добрих людей гірше за пістолет? Яких тільки чуток не наплодилося в темних головах сусідів? Бажаючих посвататися до попівни, мов одрізало, і Ольга зрозуміла, чому так багато дівчат у її становищі ставлять крапку в житті.
На щастя, до неї посватався син посла, молодий священик Володимир Озаркевич (рідний брат письменниці Наталії Кобринської). Він був палким прихильником творчості Івана Франка, тому вирішив допомогти у такий спосіб.
Франко знав, що Ользі доведеться вийти заміж, але не витримав. Лист Ольги про те, що вона одружується, звалив його з ніг. У нього – крововилив.
14 вересня 1879 р. Ольга й Володимир одружилися. «Була Рошкевич, стала Озаркевич»… Але чоловік виявився чесною людиною: одружені спали окремо, тому в Ольги була свобода дій і надія на спільне майбутнє з Франком.
Вальс прощання Іван із Ольгою танцювали у 1884 р. в Коломиї на балу. Після цього шлюб із шляхетним і люблячим Володимиром перестав бути фіктивним. Народився син, названий на честь коханого Іваном, донечка Ольга-Олена. Ольга поринула в роботу: перекладала з німецької, французької і російської мов. Видала повість Еміля Золя «Довбня» (з передмовою Івана Франка).
Та доля безжалісно била «під дих»: помер Івась, потім – Володимир. Вона жила тільки для Ольги-Олени. Молода вдова переїхала до Львова і поселилася по вулиці Софії (нині Івана Франка), якою ходив її колишній наречений, бо жив неподалік. Іван Якович хотів, щоб вона прийшла до них, але Ольга цього не зробила. Її сестра Михайлина часто відвідувала родину Івана Яковича, привозила їм харчі з села, інколи до неї навідувалася Ольга Хоружинська.
Коли вулицею йшла похоронна процесія із тілом Франка, Ольга Рошкевич споглядала з другого поверху. Скоро Ольга переїхала в село Миклашево, де прожила ще 19 літ.
«Несміла лілея біла», перший сексуальний досвід Івана Франка – О́льга Миха́йлівна Рошке́вич, 30 травня 1935 року на 69-му році пішла за межу життя, сестрі Михайлині заповіла покласти їй у труну під голову Іванові листи, з якими не хотіла розлучатися й після смерті і які тепер втрачені для читачів.
Немає коментарів:
Дописати коментар