Проблема не-читання як проблема що-читання
Про головні тенденції в українській літературі 2014-го
На минулий рік озиратися складно в будь-якому сенсі. Бо він був справді насичений надважливими для України подіями, відкриттями на рівні громадянського суспільства й особливо емоціями. Не оминув емоційних надмірів і культурний рік, а вужче – літературний. Проте намагання зрозуміти причини й наслідки письменницьких та читацьких емоцій – то тема окремої розмови, а поки що більше зосередимося на цікавих книжках 2014-го.
У центрі всіх вітчизняних літературно-критичних рефлексій, поза сумнівом, перебував роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія».
Вдала видавнича піар-кампанія, спраглий добротної прози читач і якісний психологічний ретро-твір зробили свою справу: пристрасті довкола оцінок критиків, номінувань на премії та читацьких відгуків не вщухали майже півроку. Власне, вони й надали опуклості багатьом болячкам вітчизняного літературного процесу – від банальної заздрості до нездатності окремих критиків порозумітися з жанрами й критеріями. Проте сам роман «Фелікс Австрія» через це не змінився, він залишився тим самим якісним романом європейського рівня, текстом, який приємно читати й не соромно пропонувати «на експорт». Біда з ним єдина: він такий один за рік. Або й за два. А тим часом український читач, схоже, давно переріс свого співвітчизника-письменника й цілком справедливо прагне отримувати як мінімум по кілька романів за сезон, а не один за два-три роки.
Значно менше уваги привернув історичний роман Галини Пагутяк «Магнат».
Його читачі – це насамперед віддані цінувальники прози львівської письменниці, проте, на жаль, книжка не привабила ширшого загалу. Хоча в «Магнаті» маємо справу не тільки з добрим літературним письмом, не тільки з докладним опрацюванням епохи (обидві ремарки стосуються й згадуваного твору Софії Андрухович), у якій перебувають герої: політичний і культурний діяч початку XVІІ століття Ян Щасний Гербурт із Добромиля та волинський шляхтич Северин Никловський, який закриє першому очі й продовжить оповідь від свого імені. Проте найбільша приваба роману Галини Пагутяк у його екзистенційності, в тому шляху, тих змінах, що їх переживають і усвідомлюють герої твору та читач, сторінка за сторінкою ведені вмілою рукою письменниці.
Наче на підтвердження того, що піар і гучне ім’я нині в літературі визначають багато, коли не все, залишивсь абсолютно не поміченим критиками й читачами дебютний роман Лілії Черен «Марта»: видана у форматі «жіночої прози» книжка, яка приховує під палітуркою значно більше, ніж типовий зразок жанру. Бо ж її авторка – історик за фахом, яка зі знанням справи спробувала відтворити побут Києва 1918–1934 років, що слугує тлом для доволі нетипової, «некласичної», як на масову літературу, жіночої долі. Тому маємо історичний жіночий роман, текст котрого претендує (цілком справедливо) на щось вагоміше, ніж «масліт», як його уявляє собі послідовний читач. Не обговорюватимемо нині «Марту» детально, однак запам’ятаймо ім’я авторки: вона ще може приємно здивувати нас новими книжками.
Розвиваючи тему популярного у 2014-му історичного роману, згадаємо книжки Андрія Кокотюхи «Київські бомби»
(про події 1907 року) та «Справа отамана Зеленого» (канвою сюжету є визвольна боротьба 1919-го), а також Василя Шкляра «Маруся» (той-таки 1919-й). Власне, щодо них не виникає жодних сумнівів у оцінюванні якості (попри перебування творінь і одного, й другого в топах продажів і наявність армій прихильних читачів). Єдина ремарка: якщо проза Андрія Кокотюхи від роману до роману (а йдеться вже про чотири десятки книжок!) підтверджує тенденцію до якісного зростання, то Василь Шкляр у своїй історичній прозі дедалі більше схиляється до історичних фантасмагорій і доволі викривленого трактування реалій. Стилістика при цьому залишається майже незмінною з часу нашумілого «Чорного ворона».
Читайте також: Книжки про минуле
Значно менше пристрастей традиційно вирує довкола поезії. Абсолютними лідерами успіху торік був «жіночий десант»: «Катівня. Виноградник. Дім» Катерини Калитко, «373» Маріанни Кіяновської, «Ос» та «Аз» Ірини Шувалової, «Тінь у дзеркалі» Катерини Міхаліциної, «Гронінгенський рукопис» Ірини Старовойт, а також поетичні збірки Олени Максименко, Олесі Мамчич та Олени Степаненко. Дещо відійшли в тінь нові збірки знаних авторів: Василя Герасим’юка («Кров і легіт») та Миколи Воробйова («Скринька з прикрасами»). Схоже, причинами стали їх випуск у зовсім не першорядних видавництвах та неактивне фігурування самих авторів у публічному житті при відсутності в соцмережах, які нині є чи не останнім аргументом фізичного перебування людини в часі й просторі. Від місця видання, виявляється, залежить не тільки рівень друку, а й поінформованість читача про книжку, нерідко навіть банальна наявність її в книгарнях. На жаль, 2014-й став для української літератури роком не тільки розмаїття доброї поезії, а й великої втрати: в його останні дні від нас пішов Олег Лишега, чи не найгармонійніша з усіх знаних мені творчих особистостей і чи не найяскравіший поет сучасності. Власне, геній, який жив і мислив десь на межі людського буття й космосу.
Література для дітей традиційно пістрявіла палітурками нових видань, проте вирізняються з-поміж них небагато. Бо ж чекання на добротну вітчизняну дитячу літературу приблизно рівнозначне читацькому прагненню до якісної дорослої прози. Суттєва відмінність хіба в тому, що маленькі книголюби швидше змінюють свої інтереси, банально виростаючи, і ми можемо фіксувати мало не читацьке покоління, повз яке щороку проходять світоглядно важливі речі. І жодна з безлічі чудово перекладених зарубіжних книжок не заповнить цієї прогалини. Хоча кілька видань для дітлахів згадати таки варто.
Насамперед це дуже своєрідна проза знаної серед читачів і критиків київської письменниці Галини Ткачук. Торік вийшла у світ її повість «Вечірні крамниці вулиці Волоської», в якій авторка пропонує власний міф про Київ із його чарами та про біду, яка може спіткати всіх, коли останні буде викрадено. Про щось, що ми маємо, і вважаємо, ніби воно належатиме нам завжди, хоча це неправда, як каже читачам один із героїв повісті. «Вечірні крамниці…» зацікавлять людину будь-якого віку: молодші більше зосередяться на детективно-пригодницькій складовій книжки, а старші намагатимуться збагнути філософське наповнення. Одначе й ті, й ті вкотре насолоджуватимуться добірним стилем письменниці.
Доброю традицією давно стало видавати продовження книжок для дітей, і це дає змогу утримувати читацьку цікавість (бо ж завжди важливо знати, що далі). Наприкінці 2014-го таким виданням потішив читачів Сергій Оксеник, випустивши останню частину трилогії пригодницької фантастики «Лісом, небом, водою» із підзаголовком «Інженер». Нові пригоди Чудового Чудовиська, яке полюбилося хлопчикам і дівчаткам завдяки двом попереднім книжкам, запропонував Сашко Дерманський у «Чудовому Чудовиську і Поганому Поганиську», а Мар’яна й Тарас Прохаськи видали наступну частину оповідей про неймовірно симпатичну родину кротиків, запропонувавши своїм героям нові пригоди в казковому детективі «Куди зникло море».
Читайте також: Премійована література. Якими нагородами вшановують письменників в Україні
Володимир Аренєв, один із найкращих українських фантастів, запропонував у 2014-му підліткам повість «Душниця», в основі якої намагання головного героя розслідувати життя власного дідуся, хоча це тільки привід до розмови на вічні теми, як воно й заведено в якісному фентезі. Твір написано легко й доступно, до того ж наповнено мудрими міркуваннями й непростими ситуаціями, складним життєвим вибором і, як наслідок, проблемою дорослішання. Саме те, що треба сучасному тинейджерові.
Книжкою, що не спонукає читача-підлітка до роздумів про сенс життя, зате запропонує пригоди, до того ж морські, є «Левантійські канікули» Антона Санченка. Критики й читачі нерідко морщать носики, гортаючи найновіше творіння українського літератора-мариніста: мовляв, і динаміки тексту не дотримано, і про своїх героїв автор згодом забуває, зосередившись на моряцьких побрехеньках, і перенасичення термінологією заважає сприйняттю тексту. Однак для тих юних читачів, котрих цікавлять насамперед різні цікавинки й технічні деталі, книжка виявиться несподівано радісним (бо рідкісним), як на вітчизняне письменство, подарунком. Зрештою, ідеться про першу спробу письма для підлітків від автора, який досі творив тільки для дорослих.
Про книжки – хороші й різні – можна говорити ще багато, тому пропонований огляд аж ніяк не претендує на всеохопність і вичерпність. Він хіба що вказує на основне: розмову про нашумілу нині проблему не-читання (і дорослого, і дитячого) варто починати із проблеми наявності (а в нашому випадку швидше відсутності) достатньої кількості книжок, під палітурками яких направду якісна література. А саме її я і бажаю всім нам у щойно розпочатому 2015 році.
З сайту Тиждень. ua авторТроскот Ірина
